148
| Переслано из: <Рамиль Замдыханов> |
В минуты особой душевной тоски я всегда вспоминаю уроки украинской литературы, особенно классиков 19 века. До сих пор поражаюсь, как юношеское наше сознание, которому, как любому растущему организму, позарез надо было тепла и света, сумело продраться через эту вселенскую тоску.
Вот, нагуглил известный отрывок из повести Коцюбинского "Фата моргана", Цитирую языком оригинала.
"Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце?
Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим… "
Жуткий, жуткий нуар... Депрессия, как национальная идея.